10 дітей, 6 з яких мають інвалідність, виховує родина Алли та Івана Семенюків з Усичів Луцького району. Кожен із дітей називає їх «мама» і «тато».

Як прийняли рішення стати родиною для діток, позбавлених батьківського піклування, як вдається справлятися з усіма, враховуючи потреби кожної дитини, та чи є якісь проблемні питання, які потребують врегулювання на рівні Уряду.

Про це з Аллою Семенюк поспілкувалися голова Координаційного центру з розвитку сімейних форм виховання та догляду дітей Ірина Тулякова та заступниця голови облдержадміністрації Мирослава Якимчук.

Завітати до родини вирішили у рамках робочого візиту на Волинь, адже розвиток сімейних форм виховання дітей, які залишились без батьківського піклування, є незмінним державним пріоритетом. До таких форм належать усиновлення, опіка або піклування, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу.

А дитячий будинок сімейного типу Алли та Івана Семенюків – приклад спеціалізованої прийомної сім’ї, адже ростити діток з інвалідністю – це серйозний виклик. І саме над створенням таких сімей нині працюють на державному рівні.

Водночас пані Алла зазначає, що для неї - це сенс життя. А на запитання чи важко, всім жартома відповідає, що ні, бо не треба ходити на роботу, а просто виховувати дітей.

А розпочалося все з бажання мати велику родину. Однак, за станом здоров’я Алла Семенюк не змогла мати багато дітей, тож вже у 24 роки стала прийомною мамою. Так, спочатку були прийомною сім’єю, а згодом із збільшенням кількості діток, яких прийняли в родину, стали дитячим будинком сімейного типу. Слід зауважити, максимальна дозволена кількість для виховання у ДБСТ – 10 дітей, враховуючи власних.

Історії появи дітей у сім’ї різні. Про одного із своїх теперішніх синів, Максима, дізналася із газети. Порадившись з членами родини, завітала до притулку, де він перебував, і з першої зустрічі стало зрозуміло, що забере його до себе. Є рідні між собою Мар’яна і Сашко. І хоча спочатку забрали до себе Сашка, згодом вдалося і його меншу сестричку, аби їх не розлучати. Потім з’явилось ще двоє дітей, які проживали на сусідній вулиці. Так сталося, що їх батьків позбавили батьківських прав. Родичі до себе не забрали. Діти опинилися у будинку дитини. І так в сім’ї з’явилися Катя з Сергієм.

«Спочатку я була тьотя Алла. Але з часом почали називати мамою. Наприклад, Катя вже у 15 років почала називати мене мамою. Тепер я для всіх мама», - поділилась Алла Семенюк.

На час спілкування батька родини не було, адже мають господарство, яке потребує догляду. Але щодо побуту, то, як розповіла пані Алла, старші діти дуже їй допомагають. Можуть приготувати їсти, приглянути за меншими, прибрати у будинку. Своїм життям часто ділиться у соцмережах, де розповідає про свій день.

Загалом батьки переконані, що найкращий інтернат не може замінити люблячу сім'ю, бо лише любов до дітей та турбота про них допомагає їх розкрити по-справжньому. І яскравим прикладом цього є історія маленької Насті, яка проживає в родині лише 4 місяці, але вже зробила великі кроки у розвитку. Дівчинка двічі на тиждень відвідує ІРЦ та отримує допомогу психолога, логопеда та дефектолога.

Тож на питання про підтримку, яку необхідно надавати від держави, таким сім’ям, з власного досвіду Алла Семенюк переконана – освітню. Зокрема, залучення більшої кількості фахівців для навчання діток з особливими освітніми потребами.

«Дякую, що показуєте приклад та підтвердили нам, що краще ніж сім’я для дітей нічого не може бути», - сказала Ірина Тулякова.

Волинська обласна військова адміністрація теж дякуємо Аллі та Івану Семенюкам за їх великі й добрі серця.