Під словосполученням «права людини» ще називають фундаментальними правами та свободами, без дотримання яких неможливе нормальне існування та розвиток людини в суспільстві. Часто їх також називають конституційними правами, тобто такими, що закріплені в конституціях держав; саме у відношенні цих прав і свобод встановлюються міжнародні стандарти прав людини та їхнє дотримання перевіряється міжнародними правозахисними організаціями.
Було б неправильним сказати, що перелік фундаментальних (або ж конституційних) прав і свобод є незмінним — він різниться від конституції до конституції, від одного міжнародного документу до іншого. Але все ж таки існує і чіткий перелік таких прав — він даний у Загальній декларації прав людини, документі, який був прийнятий ООН 10 грудня 1948 року.
Починаючи з 1950 року, 10 грудня у світі відзначають як День прав людини.
Запровадження єдиної міжнародної системи захисту прав людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об'єднаних Націй. Наріжним каменем у побудові системи захисту прав людини і стало прийняття Загальної декларації прав людини.
І хоча положення Декларації мають рекомендаційний характер, цим документом фактично започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини. Згідно із Загальною декларацією прав людини, ці права — громадянські, політичні, економічні, соціальні — не даруються державою, а належать кожному від народження. Вони є основою людського існування і розвитку, а тому не мають кордонів. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини не є внутрішньою справою тієї чи іншої країни.
Права, перераховані в Декларації, прийнято ділити на 2 великі групи: перша — громадянські й політичні права, друга — економічні, соціальні та культурні права. До першої групи входять громадянські (або їх ще називають особисті) права: право на життя, право на свободу та особисту недоторканість, право на свободу від рабства, від катувань, право на свободу пересувань, право не вважатись винним до рішення суду, право на недоторканність житла, тайну кореспонденції, невтручання в особисте та сімейне життя, свободу думки, совісті і релігії; політичні: свобода поглядів, свобода отримання та розповсюдження інформації, свобода мирних зібрань та асоціацій, виборчі права, право приймати участь в управлінні своєю державою або через вибраних представників.
Другу групу прав — економічні, соціальні та культурні права — називають правами другого покоління. До другого покоління прав включають: право на соціальне забезпечення, право на працю та справедливу винагороду за неї, вільний вибір роботи та захист від безробіття, право створювати профспілки, право на освіту, право на вільну участь в культурному житті суспільства.
Принциповою засадою Загальної декларації прав людини є рівність правового статусу людей (принцип рівноправності) - загальне визнання того, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах, основні права і основоположні свободи внутрішньо властиві всім людям, є невід’ємними для кожної людини і однаковою мірою застосовні до кожного, і що кожна людина народжується вільною і рівною у своїй гідності і правах.
Таким чином, права людини це визначальні засади правого статусу людини, належать їй від народження, а тому є природними і невідчужуваними. Іншими словами це ті основні стандарти, без яких людина не може жити з відчуттям власної гідності. Права людини є в свою чергу необхідним елементом громадянського суспільства і правової держави.
Враховуючи викладене, можна сказати, що цей день знаменує не тільки день прийняття Загальної декларації прав людини, але й важливий крок вперед на шляху людського прогресу та є особливим етапом у розвитку і поширенні прав людини.
Одним із механізмів забезпечення прав людини вважається Європейський суд з прав людини. Досі багато хто вважає, що він є четвертою інстанцією, яка може переглянути вирок суду найвищої інстанції конкретної держави. Насправді ж, Європейський суд має субсидіарний (додатковий) характер. Мається на увазі, що з одного боку існує автономія держави, і коли в межах цієї автономії особа не знаходить максимальне відшкодування порушеного права чи його відновлення, то у цій ситуації в особи виникає право на звернення до Європейського суду з прав людини. Однак, останній не переглядає рішень національних судів; ця міжнародна судова установа може оцінювати, наскільки національна процедура відповідає зобов'язанням держави за Декларацією, тобто в разі звернення проводиться виняткова перевірка щодо того, чи додержувалась держава-відповідач своїх зобов'язань за Декларацією при забезпеченні певного права людини-позивача.
Спираючись на міжнародно-правові стандарти, проголошені в Декларації, у 1996 році Верховна Рада України прийняла Конституцію України. В ній зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Конституція України — основний Закон нашої держави — увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема, щодо верховенства прав людини, рівності і непорушності її прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо. За оцінкою експертів, положення Конституції України повною мірою відповідають Загальній декларації прав людини.
Водночас, на думку провідних міжнародних правозахисних інституцій, українське суспільство є поки що далеким від реального втілення високих ідеалів Декларації. Велика кількість наших громадян до цього часу не забезпечена мінімальними правами, передбаченими цим Документом. Адже кожна людина має право на життя, особисту недоторканність, рівність перед законом, право на працю та справедливу винагороду за неї, яка забезпечувала б гідні людини та її сім'ї умови існування, захист від безробіття, задовільний життєвий рівень, невтручання в особисте та сімейне життя, недоторканність житла, свободу думки, совісті і релігії, справедливий і неупереджений суд.
Головний спеціаліст Луцького районного управління юстиції – Інна Кирилюк
