Відповідно до вимог ст.60 Сімейного кодексу України (далі СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку. Оскільки відповідь на це питання може також стосуватися тих правовідносин, що існували до змін шлюбно-сімейного законодавства, незайвим буде нагадати, що відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, також визнається його спільною сумісною власністю.
При цьому дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження таким майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України). Зокрема, така домовленість може бути досягнута подружжям шляхом укладення шлюбного договору.
Відповідно до вимог закону подружжя розпоряджається спільним майном за взаємною згодою, і при укладанні договору одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Разом з тим для укладання одним з подружжя договорів щодо розпорядження спільним майном, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути викладена письмово і нотаріально засвідчена.
Щодо формулювання згоди на укладення договорів щодо цінного спільного майна подружжя, котрі не потребують обов’язкового нотаріального посвідчення, законодавцем встановлені такі вимоги: допускається можливість укладання таких договорів за наявності простої письмової згоди другого з подружжя (ст. 65 СК України).
Таким чином, питання розпорядження спільним майном подружжя, набутим у період знаходження в звреєстрованому шлюбі, вирішується лише з відома (та/або за згодою, викладеною у відповідній формі) другого подружжя. Без припинення права спільної сумісної власності розпорядження майном, що є об’єктом права такої власності, без взаємної згоди подружжя не допускається.
Чи можна вирішити це саме питання без згоди колишнього другого з подружжя? Відповідь міститься у ст. 68 СК України, де зазначено: «Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу». Те саме викладено в пп. 4.3 п. 4 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Тобто власне факт припинення шлюбних відносин не припиняє ознак такого, що спільно набуте, щодо майна, набутого в шлюбі, а тим більше не припиняє право власності будь-кого із подружжя на таке майно. До того ж, законодавець встановлює вимогу, за якою розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками винятково за взаємною згодою відповідно до ЦК України.
Таким чином, якщо з поданих нотаріусу документів вбачається, що відчужуване майно є спільною сумісною власністю подружжя, нотаріус зобов’язаний вимагати згоду другого з подружжя на розпорядження таким майном незалежно від того, знаходиться подружжя у шлюбі, чи шлюб розірвано.
Хибною є точка зору, що по закінченні 3-річного строку з моменту розірвання шлюбу другий з подружжя втрачає будь-які права щодо набутого в шлюбі майна. Як зазначено у ст. 72 СК України, до вимог про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки. Проте позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Отже, для визначення початку перебігу строку позовної давності є не день розірвання шлюбу, а факт порушення майнового права, що може мати місце як під час перебування у шлюбі, так і після його припинення. Саме з цього часу і бути обчислюватись позовна давність.
Таким чином, у передбачених законом випадках при посвідченні договорів щодо розпорядження спільним майном подружжя нотаріус зобов’язаний вимагати оформлену відповідним чином згоду другого з подружжя, незалежно від того, скільки часу сплинуло після розірвання шлюбу.
Державний нотаріус Т.М. Волчук
