Щороку 10 грудня міжнародне співтовариство відзначає Міжнародний день прав людини. Саме цього дня у 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка є основою міжнародних стандартів у сфері прав людини.
Її ще називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства», який перекладено на 369 мов світу. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини.
Права людини - невід'ємний елемент людської особистості і людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов'язаний з історією розвитку суспільства.
Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства.
На Декларації ґрунтується значна кількість міжнародних договорів з прав людини, які мають обов'язкову юридичну силу і розвиток норм у сфері прав людини у всьому світі. У ній закріплено загальне визнання того, що основні права і основоположні свободи внутрішньо властиві всім людям, є невід'ємними для кожної людини і однаковою мірою застосовні до кожного, і що кожна людина народжується вільною і рівною у своїй гідності і правах.
Загальна декларація – це заклик до людей жити в умовах демократії, за законами демократії та розбудовуючи демократію.
Цей документ позначив гуманістичний поворот всього світу, ствердив цінність людського життя в її незаперечності для усіх суб’єктів світової спільноти, не поділяючи людство за атрибутами раси, релігії, світогляду, культури та способу мислення.
Положення Загальної декларації прав людини стали підваленою понад 80 міжнародних договорів і декларацій з прав людини, величезної кількості регіональних конвенцій з прав людини, національних законів про права людини і конституцій держав.
На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці.
Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.
Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційний суд України, що часто використовує її положення при визначенні відповідності українського законодавства Конституції і міжнародних стандартів в області прав людини.
Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу: будучи за способом прийняття резолюцією-рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН, вона стала загальною звичайною нормою міжнародного права. Слід зазначити, що зміст Декларації не відповідалв духу рекомендаційних норм. Деякі її положення викладені у наказовій тональності. Характерна в цьому плані стаття 30, у якій заявляється в імперативній формі, що жодна держава або окрема особа не можуть «чинити дій, спрямованих до знищення прав і свобод, викладених у Декларації».
Проте значимість Загальної декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним стандартом у сфері прав людини, але й у тому, що вона створила правову базу для подальшого наступного кодифікаційного процесу в цій галузі, що сприяв еволюції концепції прав людини.
Головний спеціаліст Луцького районного управління юстиції – Інна Кирилюк
