Для більшості з нас, людей цілком здорових і незалежних, проблеми інвалідів здаються досить далекими і чужими, недостатньо актуальними. Відбувається це тому, що ті можливості і блага, які людині з специфічними потребами даються з великими зусиллями, часом недосяжні, в житті повноцінна особистість сприймає як належне, не надає їм особливого значення. Ми звикли бачити, чути, ходити, займатися улюбленими справами, зовсім не розуміючи того, що поряд існують і хочуть жити повноцінним життям тисячі людей з фізичними, сенсорними відхиленнями, а вони багатьох речей просто позбавлені.
Інвалідність – явище соціальне, і кожна держава відповідно до рівня свого розвитку, пріорітетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо осіб з фізичними або розумовими вадами. Звичайно, масштаб інвалідності залежить від ряду факторів, таких, як здоров’я нації, розвиток системи охорони здоров’я, соціально-економічне зростання, стан екологічної культури, історичні та політичні причини, зокрема, участь у війнах та військових конфліктах тощо.
Здоров’я людини, відображаючи специфіку її життєдіяльності, є продуктом складних біологічних, економічних, політичних і соціальних процесів, які відбуваються в суспільстві.
Різниця між захворюваністю та інвалідністю полягає у тому, що інвалідність відображає не тільки стан здоров’я, але й дає уявлення про необхідні обсяги соціального захисту державою осіб з ускладненням хронічних захворювань, наслідками травм, уродженими вадами. Хвора людина стає інвалідом тоді, коли функціональні порушення призводять до обмеження життєдіяльності, соціальної недостатності (дезадаптації) і потреби у соціальному захисті.
Рівень здоров’я нації – чи не основний показник розвитку суспільства та держави. Здоров’я населення – найбільш яскравий і всеохоплюючий показник умов життя. Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я як «стан повного фізичного, духовного ( психологічного) і соціального благополуччя, а не тільки як відсутність хвороб і інвалідність». Зв’язок між соціально-економічним розвитком суспільства, розвиненою державою і здоров’ям населення встановлений дуже давно. Лише здорове суспільство здатне побудувати «здорову державу».
Здоров’я населення – це першочергове завдання держави і має бути основою державної політики. Невміння вирішувати цю проблему робить будь-який уряд непрофесійним і аморальним. Здорова нація – це культурна нація, це високий рівень виробництва праці, економіки і обороноздатності самої держави.
Саме тому держава повинна вживати заходів для зменшення інвалідності, створювати належні умови життєдіяльності осіб з обмеженими можливостями.
Згідно зі ст. 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів.
Політика держави щодо соціального захисту інвалідів базується на таких принципах:
1. Принцип верховенства закону полягає у тому, що регулювання соціального захисту інвалідів здійснюється законодавством України.
2. Принцип юридичної рівності й недискримінації полягає у рівності перед законом усіх інвалідів, крім випадків, коли їх обмеження передбачене законодавством України щодо їх дієздатності; у забороні будь-яких дій, результатом яких є обмеження прав і дискримінація інвалідів, крім випадків, коли обмеження прав передбачено чинним законодавством; недопустимості обмеження дієздатності інваліда без судового рішення.
3. Принцип захисту інтересів полягає у тому, що Україна як держава: забезпечує рівні з усіма іншими громадянами можливості інвалідам у реалізації громадянських, економічних, політичних та інших прав і свобод, передбачених чинним законодавством; створює умови для надання інвалідам адресної грошової допомоги та можливості для проходження індивідуального санаторно-курортного лікування; забезпечує інвалідів необхідними засобами орієнтації та сприйняття інформації, протезування, пересування, в тому числі транспортними засобами; частково компенсує витрати інвалідів на ремонт транспортних засобів; створює необхідні умови для працевлаштування інвалідів, їх освіти, професійної підготовки та соціально-трудової реабілітації.
Основними напрямами соціальної політики стосовно інвалідів є: 1) профілактика інвалідності як система державних заходів з попередження інвалідності; 2) медико-соціальна експертиза, що базується на нових визначеннях інвалідності; 3) реабілітація інвалідів, спрямована на поновлення здоров’я і особистого статусу інваліда, професійних і соціальних зв’язків; 4) соціальне обслуговування інвалідів, що передбачає вдосконалення і розвиток нових форм допомоги і видів послуг; 5) створення безбар’єрного середовища, що забезпечує нормальну життєдіяльність інвалідам у різних сферах перебування .
Крім того державна політика України у сфері реабілітації інвалідів:
- забезпечує координованість системи реабілітації, що реалізується через своєчасність, безперервність та комплексність відновлювальних заходів і методик, а також доступність технічних та інших засобів реабілітації й виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг; відповідність їх змісту, рівня та обсягу фізичним, розумовим, психічним можливостям і стану здоров’я інваліда, дитини-інваліда;
- регламентує правові, економічні, соціальні умови надання інвалідам, дітям-інвалідам реабілітаційних послуг з урахуванням їхніх функціональних можливостей; потреби у виробах медичного призначення, технічних та інших засобах реабілітації;
- гарантує матеріально-технічне, фінансове, кадрове і наукове забезпечення системи реабілітації;
- визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної перепідготовки і працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів;
- забезпечує реабілітаційним установам незалежно від їх відомчого підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів;
- формулює вимоги до об’єктів соціальної інфраструктури та інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом усунення природних, комунікаційних і архітектурних перешкод;
- сприяє участі громадських організацій, у тому числі громадських організацій інвалідів, у формуванні й реабілітації державної політики у цій сфері.
Реалізація державної політики у сфері реабілітації інвалідів покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які у співпраці та партнерстві з громадськими організаціями інвалідів забезпечують розробку і виконання програм для запобігання виникненню інвалідності, компенсації вад і розладів функцій організму особи, створення умов для їх усунення шляхом медичної, психолого-педагогічної, психологічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, соціальної реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів.
За допомогою законодавства втілюється у життя соціальна політика держави. Основною метою законодавства, що стосується осіб, які мають інвалідність, є, за можливості, найбільш повна соціальна й економічна інтеграція інвалідів у сім’ю, колектив, суспільство. Законодавство має враховувати критерії інвалідності, які постійно змінюються, умови роботи й життя. До таких змін відносять досягнення медицини, ліквідація хвороб, що призвели до інвалідності, роль сім’ї, економічні умови, нова технологія, досягнутий суспільством прогрес у розумінні статусу інвалідів.
Важливими складовими державної політики у сфері реабілітації інвалідів є державні соціальні нормативи у сфері реабілітації та державних типових програм реабілітації інвалідів. Державні соціальні нормативи у сфері реабілітації інвалідів встановлюють вимоги до змісту та обсягу реабілітаційних заходів з відновлення та компенсації обмежених функціональних можливостей інваліда з урахуванням оцінки стану його здоров’я щодо здатності до самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, контролювання своєї поведінки, навчання і зайняття трудовою діяльністю.
З метою реалізації державної політики була розроблена Державна типова програма реабілітації інвалідів, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 року № 1686.
Державна типова програма реабілітації інвалідів спрямована на забезпечення системного підходу до організації реабілітації і наступності в проведенні багатопрофільних реабілітаційних заходів, запровадження державних реабілітаційних стандартів і установлення контролю за якістю реабілітаційних послуг.
Метою Програми є визначення гарантованих державою переліків реабілітаційних послуг, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, що надаються інваліду чи дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання (каліцтва) безоплатно або на пільгових умовах.
Для досягнення мети Програми необхідно забезпечити виконання таких завдань: реалізація інвалідами їх конституційних прав; проведення державної політики у сфері реабілітації інвалідів, сприяння їх широкій інтеграції у суспільство; системний підхід до організації реабілітації інвалідів; послідовність і наступність у проведенні багатопрофільних реабілітаційних заходів; контроль за якістю послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення.
Головний спеціаліст Луцького районного управління юстиції – Інна Кирилюк
