1927 року у Харкові за наказом Сталіна збудували особливий будинок. Тут поселили кращих українських митців – поетів, письменників, художників та режисерів.

Шістдесят шість квартир, робочі кабінети, високі стелі, під’їзди, власний бузково-каштановий сквер, солярії на даху, спортивний майданчик із волейбольним полем та баскетбольними щитами. Будинок оснащений телефонами – для зручності мешканців та бомбосховищем – для їхньої безпеки.

Їдальня із білосніжними скатертинами, красивий посуд, бутерброди з ікрою та запечені перепілки, портрети Сталіна на стінах. Красиві та вишукані мешканці, елегантні, творчі, запальні, закохані у слово – Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Лесь Курбас, Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Яновський, Іван Багряний, Михайло Яловий.. та багато інших.

Так багато інших, кого почергового забирав із Будинка «Слово» чорний «воронок».

Їхні телефони у будинку прослуховувались. Їхні товариші і дружини – ставали сексотами за право і надалі писати, їсти, жити. Разом з дітьми їх посеред ночі зганяли у бомбосховище, дресируючи одягати протигази упродовж 10 секунд. Бутерброди з ікрою змінились на бублики, а врешті і зовсім на вибірковий пайок – лише для тих, хто ставав потрібним партії.

Людей ламали, і не лише фізичною силою.

Їхній талант радянська влада обертала проти нас усіх, вкладаючи свої, «правильні» слова під перо української інтелігенції, тим хто мав авторитет і був маяком у безпросвітті збільшовіченої ери. «Партія веде!». А решту незгодних, нескорених, партія вела на розстріл до урочища Сандармох.

Чорно-білий фільм красивий, гнітючий, вражаючий. Важливий. Режисер Тарас Томенко працював над ним більше десяти років і разом з командою створив кінострічку, яка варта кожної хвилини уваги та перегляду на великому екрані. Більше того, уваги варта історія «розстріляного відродження» України, про деталі якої ми досі знаємо так мало.

Геть від Москви! Підтримуйте своє – дивіться українське.