Сьогодні на державному рівні Україна вшановує роковини депортації українців із західних земель на схід. Верховна Рада України встановила другу неділю вересня Днем пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини в 1944–1951 роках. У той період, за даними Українського інституту національної пам’яті, позбавили домівок близько 700 тисяч українців.
Місцеві жителі на сході називали їх «западенцями» та «бандерівцями». Вони вперто розмовляли українською мовою та дотримувалися своїх традицій. Вони — українці, переселені на схід України з Польщі. Мало хто знав (або хотів знати), чому ці люди опинилися в чужому для себе краю, що вони пережили та що втратили. Адже радянська влада довгі роки замовчуючи історію появи мешканців Галичини в Донецькій та Луганській областях, зрештою, замінила в офіційних документах термін «депортовані» (насильницьким шляхом переміщені з рідної землі) на «переселенці» (ніби мова йшла про добровільний переїзд чи про якихось заробітчан).
Довідково. Лемки (лемаки, русини, руснаки) — найбільш західна автохтонна етнографічна група українського етносу, що здавна проживала по обидва схили західних та східних Карпат. Оскільки місцеві русини-українці не використовували літературну українську мову і не мали уніфікованої писемної граматики, то в побуті вони спілкувалися мовою, яка становить основу лемківської говірки. Існує декілька гіпотез щодо походження слова «лемко», найбільш правдоподібна — назва походить від загальновживаної діалектної частки «лем» у значенні «лише, тільки».
Історія переселення
Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію (примусове виселення) з каральною чи політичною метою.
Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською Німеччиною пакту Молотова — Ріббентропа, не була взята до уваги етнічна складова населення, що мешкала в прикордонні.
Угоду про «взаємний обмін населенням», насправді «вигнання» українського населення з території Польщі (і навпаки — польських громадян з території УРСР) підписали 9 вересня 1944 року в Любліні представники радянського уряду і новоствореної Польської Народної Республіки. Попри заяви, що буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, більше ніж півмільйона етнічних українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Південного Підляшшя та Холмщини в 1944–1946 роках примусово виселили і відправили до 17 областей радянської України. Переселення проводили в чотири етапи, остання хвиля депортації відбулася 1951 року. Лише протягом 1945 року до СРСР прибуло 23 ешелони з лемками та бойками.
«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», — йдеться в матеріалах Українського інституту національної пам’яті.
Де-юре переселенці мали право вибору: виїхати в міста, радгоспи чи колгоспи (пропонувалося їхати на схід УРСР) або в місця ведення індивідуального господарства — у західні області. Однак де-факто вивозили запланованими маршрутами без урахування думки людей. Підставою для переселення ставали списки осіб, котрі виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути як письмовим, так і усним. Це й створювало широкі можливості для зловживань: людину могли внести до списку, а вона про це й не знала. Приводом для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), у якій були дані про національність.
Також теоретично переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат, їм були обіцяні підйомні кредити і житло. На папері дозволялося взяти із собою домашній скарб, продукти харчування й господарський інвентар вагою до 2 тонн на родину. Майно, що лишалося, мали описати й оцінити, а його вартість у грошовому еквіваленті повернути на місці поселення в УРСР, де люди мали отримати земельні ділянки, за розмірами однакові з тими, які вони залишили. Документ щодо опису майна видавали польсько-українські районні уповноважені з евакуації. Але зрозуміло, що в товарних вагонах, якими везли «західняків», місця для зайвих речей не було, а на місці прибуття ніхто нічого не відшкодовував та жодних пільг не надавав.
За розповідями краєзнавців, «Людей «вантажили» по чотири сім’ї до кожного товарного вагону, всіх разом — немовлят, стареньких та немічних. Шлях займав деколи до шести тижнів, ніхто не знав, де буде зупинка і якою тривалістю. Вибігали з вагонів у пошуках води, інколи не встигали повернутися. Коли потяги з переселенцями прибували до станцій, то зачинялися вокзали, навіть магазини і крамниці, бо місцеві були налякані тим, що везуть «бандерівців».
І то був тільки початок поневірянь. Виділених хат виявилося менше, ніж родин. Людей селили по «кутках» у хатах місцевих жителів або в нашвидкуруч зліплених землянках, в яких взимку замерзала вода. Було таке, що селили разом із худобою…»
Чотири етапи депортації
У 1944–1946 роках понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР. Комуністичні режими СРСР і Польщі вчинили це із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні регіони УРСР — від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада під час «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.
Лемки, бойки та нові переселення через війну на Донбасі
За часів СРСР про існування поселень лемків та бойків в Україні широкому загалу майже нічого не було відомо. Лише після здобуття Україною незалежності про це дізналася громадськість, і, починаючи з 2005 року, на Луганщині щорічно відбувалися, зокрема, фестивалі лемківської культури.
Але з початком війни на Донбасі частина лемківських сіл опиняється під тимчасовою окупацією. За окремими свідченнями, дуже серйозно постраждали лемки села Переможного, що розташоване поблизу Луганського аеропорту. Бойовики відразу взяли їх «на олівець» як «бандерівців» і звинуватили в підтримці захисників аеропорту. На території села було зруйновано пам’ятник першим переселенцям, багато хто з місцевих лемків самі змушені були стати переселенцями і покинути нову батьківщину. Частина луганських лемків знайшла притулок у лемківській громаді на Тернопільщині.
На Донеччині також наразі тимчасово окупована більша частина населених пунктів, до яких було переселено бойків і лемків. Наприклад, села Козацьке та Октябрське Новоазовського району, де, за твердженням історика Дмитра Білого, населення на 90% становлять бойки та лемки. Тельманівський район, зовсім невипадково перейменований нещодавно у Бойківський, — також на непідконтрольній території.
Довідково. Бойки — етнічна група західних українців з північних і південних схил Карпат («Бойківщина»). Це найзагадковіший і найменш досліджений український етнос (попри те, що в Україні прізвище Бойко дуже поширене). І до сьогодні в наукових колах точаться суперечки щодо походження бойків. Одні дослідники вважають, що бойки мають кельтське походження від племені «боїв», споріднене з войовничими ірландцями. Інші — що бойки походять від білих горватів.
Самі бойки нерідко називають себе «верховинцями», «підгорянами» чи «горальцями». Розмовляють бойківським діалектом, часто вживають частку «боє» — означає «тільки, так». Бойківські церкви більше схожі на пагоди чи східно-азіатські храми, аніж на традиційні українські церкви. Бойківський танець «бітля» виконують на діжці різновиду коломийки.
